Хочеться поговорити про суспільство, яке вже ніколи не буде таким, як раніше. І про про його вагому частину – ветеранів. А особливо в контексті адаптації до фактично нових умов – цивільного життя.

Але чомусь ми забуваємо про те, що в першу чергу, треба адаптувати суспільство до ветеранів. Як часто ми замислюємось про почуття людей, що нас оточують? Чи не ранимо ми їх чимось?

З кожним днем навколо нас все більше людей з унікальним досвідом, який наклав великий відбиток на них. І це не люди у військовій формі, щоб ми могли їх здалеку розпізнати. Це вже люди у цивільному, але з досвідом війни.

Немає одного правильного алгоритму дій. Кожна ситуація унікальна, як і кожна людина. Але ми маємо знати хоча б те, чого категорично не можна допускати:

– не кажіть “Я вас розумію” ветерану.

Не розумієте, як мінімум, якщо не були там разом з ним.

– не підходьте ззаду.

Людина, у якої інстинкт виживання в певних обставинах мусив бути на першому місці, може рефлекторно (не бажаючи цього) нанести вам шкоду. Або це може бути тригером і нанести психологічну шкоду людині з досвідом війни.

– не знецінюйте його вклад.

До ветерана потрібно ставитись з вдячністю та повагою за його бойові заслуги. Це ніколи не буде зайвим.

– не ініціюйте провокативні розмови.

 Не доречно може бути висловлювання протилежної політичної позиції, дискусії на тему доречності війни, критика військових або тактики ведення бою.

А на останок хочеться сказати, що, не зважаючи на наявність чи відсутність статусів, ми перш за все люди і завжди будуть доречними толерантність та повага до оточуючих.

Інформаційні дописи за підтримки проєкту “Плече до плеча: ветерани та сім’ї ветеранів, зниклих безвісти та загиблих військових та їхня інтеграція в цивільне життя”

За підтримки Civil Peace Service Ukraine – GIZ ZFD.